Іщенко Л.І., Матеріали до проведення літературознавчої години "Василь Стус. Розплата за талант" (6 січня 2008 р. - 70 років від дня народження В.С. Стуса (1938 – 1985), українського поета і перекладача, правозахисника) Дорога Долі... Дорога Болю... Саме таким, за словами відомого дисидента Євгена Сверстюка, і був життєвий шлях, яким пройшов нелегкою ходою до своєї героїчної смерті Поет. Це хресний шлях поета планетарного рівня, який став на захист національних і людських прав свого поневоленого, закріпаченого народу... Це була людина, яка не сприймала системи рабства, якою і була насправді радянська тоталітарна система. Поет любив Донбас і вважав його для себе рідним, хоча народився на Поділлі – в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінничині. "Розкуркулені" батьки подалися на шахти. Василь із червоним дипломом закінчив історико-філологічний факультет Сталінського (нині Донецького) педагогічного інституту. Вчителював у школі в Горлівці. Згодом став аспірантом Інституту літератури АН України. На початку вересня 1965р. у київському кінотеатрі "Україна" на перегляді фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" Стус підтримав протест Івана Дзюби та В'ячеслава Чорновола проти арештів української інтелігенції, що тоді розпочалися. А вже наприкінці місяця його відраховують з аспірантури. Він працює то в будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то науковим співробітником Державного історичного архіву України. А в столичних видавництвах лежать без руху його перша поетична збірка "Круговерть" та два варіанти збірки "Зимові дерева". Остання побачить світ 1970-го, але за кордоном, у Брюсселі. Під час першого арешту 1970р. конфіскували наступну збірку Стуса "Веселий цвинтар". Із 42-х віршів автор кілька відновив із пам'яті, і вони згодом увійшли до збірки "Свіча в свічаді", виданій також за кордоном. Усе, що від поета залишилося після вбивства кагебістами – табірна могила під номером дев'ять у селищі Борісово Пермської області. У листопаді 1989р. його привезли до Києва і перепоховали тут. У дослідженні "Феномен доби" Василь Стус зауважував, що "державі потрібні поети-мерці". Давно помічено, що українці, мовляв, уміють любити тільки мертвих, і саме культ мертвого героя поглинув у нас усі інші форми світоглядної ідеалізації. Стус став "обожнюваним небіжчиком", і посмертна премія (теж унікально-українське явище!) гарно доповнює картину. Чи набула б розголосу і світової слави творчість поета, якби не його трагічна загибель у радянському концтаборі? Дійсно, а що, якби Стус не загинув? Як стверджував Юрій Шевельов, "героїчна біографія Василя Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета". Для багатьох читачів національно-патріотичний мотив заступає всю повноту поетового "Я". Хейфец М. у спогадах писав про Стуса: "Хай пробачать мені українці..., тільки радітиму, якщо помиляюся. Але в зоні в мене не раз виникало почуття, що мало хто з них розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час". Щоб українці почали це розуміти, Стус мав померти... Василь Стус як особистість формувався в умовах, якнайменше сприятливих для національного самоусвідомлення. На самому початку творчого шляху поет мав трагічне відчуття фатальної пов'язаності своєї долі з долею багатостраждальної рідної землі. Ось що писав він у листі до Андрія Малишка 1962р.: "Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись". А в певних органах постійно зростало досьє на нього, бо брав участь у несанкціонованих літературних вечорах, підписував протести проти політичних репресій, читав недозволену літературу тощо. Стусові нав'язували політичну боротьбу. Слідство все зробило, щоби професійні заняття літератора кваліфікувати як антирадянську діяльність, а самого поета, як небезпечного державного злочинця. Разюча несправедливість і жахливий цинізм слідства, судів призвели до того, що поет бачив перед собою катів, катівську владу, до яких ставився з презирством. Не була така доля фатально призначена йому. Він народився для праці, для творчості. І все могло б скластися інакше, якби влада і суд не виявилися такими безглуздо жорстокими... Поетичне слово стало причиною його біди, за слово його тяжко покарано. Його патріотизм особливий. Абсурд життя України відбився в несамовитих гротесках:
Довкола мене цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Бреду в сльозах. Шукаю броду...
Свіча горить. Горить свіча -
а спробуй, відшукай людину
на всю велику Україну.
Радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край мій – царство німоти.
Як і Шевченко, проклинаючи вітчизну, він не може позбутися її влади над собою: "Яка нестерпна рідна чужина...", "О Боже мій, така мені печаль, і самота моя – така безмежна, нема – вітчизни".
Побутує думка: мовляв, якби не стражденна його доля, якби не тюрма і каторга, Стус не став би тим, ким є. Як доказ цитують: "Біда так тяжко пише мною, так тяжко пише мною біль..." Такий наголос на страдницькому образі Стуса-борця і мученика за правду дещо заступає, часом аж до відкидання всього, що не вписується в цей канон, значно суттєвіший з історичної перспективи набуток – Василь Стус, здається, першим в українській літературі зміг передати внутрішній світ вітчизняного традиційного укладу мовою світової модерної поезії, розкривши для читачів інших країн таємниці селянського побуту, світосприймання. Все життя мусив носити в собі, з одного боку, необхідність відстоювати гідність приниженого і змордованого голодом селянства, з якого вийшов, а з іншого – незбориме прагнення до максимальної інтелектуальної щільності поетичного тексту, яка була мало кому в Україні зрозумілою та прийнятною. Свій талант, усвідомлений ще з молодості, називав блаженним прокляттям Долі. Він розумів свою місію і намагався чесно нести свій хрест. "Патологічна чесність" - такий "діагноз" винесено слідством поетові. Михайлина Коцюбинська писала, що Стусова поезія тільки для втаємничених, бо це була людина, яка вміла "самасобоюнаповнюватись", яка пройшла дорогою "життєсмерті" з високим вогнем в душі. Настав час за образом "незламного борця" побачити живу людину. І допоможуть нам це зробити такі слова поета: "У цьому світі треба врівноважувати віру в те, що тобі все під силу, і вміння не озлобитися, коли тебе б'ють". Одні пишуть: політика його вбивала. Іншим Стусова мовобудова видається "перевантаженою" лексичними раритетами та неологізмами. Про Стуса розповідати важко – це чи не один з найскладніших митців слова, тонкий естет, вишуканий поет. Це завтрашній день України, очищений від скверни й намулу ницої екзистенції. Він був безкомпромісною людиною. Він і на свободі почувався невільником. Стус повернувся в Україну, й саме повернення тлінних останків знаменувало повернення України до самої себе. Він був поетом, літературознавцем, критиком, перекладачем. Гостро мислячим громадянином. Він знав усе, що знають сучасні філософи, та не хотів спокійно споглядати потворно заплутаний світ, не міг спокійно осягати його складності. Він надто темпераментно відчув неповторність миті життя, надто був вразливий, чесний із самим собою. Він не здатен був терпіти кривду, миритися з неволею, фарисейством, насильством, які лещатами затискали народ. Герой розумів, якими будуть результати такого способу життя за тоталітаризму, розумів невідворотні наслідки. Розумів. Але чинити інакше не міг. Ця людина була приречена від народження – вона могла жити лише в злагоді із своїм сумлінням. Він прагнув всім пояснити істини, від яких багато хто відвертався, не хотів знати, чути. Можливо, через інстинкт самозбереження. Наша розповідь - про трагедію людини, яка повстала проти суспільного ошуканства, байдужості, стереотипів рабської психології. Йтиметься про повстання духу. І про смерть, яка кличе на сполох. Василь Стус: "Ціную здатність чесно померти". Дослідники часто акцентують увагу на мотивах смерті у творчості поета. І ви, мої дорогі слухачі, вчили напам'ять за шкільною програмою: "Як добре те, що смерті не боюсь я.." Смерть у нього трактується як продовження життя у безсмерті, у пам'яті. Це в поезії. А як було в реальному житті? Дослідники вважають першою зустріччю поета зі смертю загибель його рідного брата в 1944р. Стусові тоді було 6 років: "Пам'ятаю, як поранило брата Івана. Як він лежав – з відбитою ніжкою лівою і вирваною осколком лівою щічкою... Більше він не приходив до пам'яті..." Трагічний випадок із дитинства неабияк вплинув на психічне формування поета. Крім жаху, що несе за собою смерть, трагічна доля брата мала відбиток безглуздої, абсурдної випадковості, яка могла вплинути на визнання поетом абсурдності стосунків людини зі світом. Якось ним запанував стан, коли смерть стала ближчою, бажанішою за життя. Її наближення стає жаданим:
За що мене, отче, караєш життям,
пошли мені смерть – і я тобі воздам...
Як відзначив сам поет, - "моє перейдене життя – простір смерті". Її постійне відчуття робило Стусову поезію вкрай сконцентрованою на найважливіших речах. Заперечуючи сенс рабського життя в умовах тоталітаризму, він обирав смерть "собі на зріст". Останній акорд життя має бути гідним вічності. Смерть надає життю нового освітлення, і тому для нього важливим було не зламатися. Смерть – кардинальне проривання з буденного у високе, із тимчасового у вічне. Для Стуса важливо було витерпіти до останку всі муки і страждання земного існування, щоб прожити власне, а не насаджене життя та зустріти власну смерть. Смерть перериває буття. Тому, на думку Стуса, лише пам'ятаючи про смерть, людина матиме змогу визначити для себе сенс власного існування, відкинути дрібниці і знайти головний стрижень власної екзистенції. Смерть стискає час, залишаючи для вибору лічені миттєвості. "Завтра" не є означеним днем. Його може не бути. Стус визнає бінарну опозицію людського існування. З одного боку – це сподівання, надія індивіда, що буде день наступний; з іншого – сумнів, незнання свого кінцевого часу. Тому поет формулює для себе життєвий принцип: не гаяти жодної хвилини, виконувати лиш те, на що сподобив Бог ("звіряй свій крок за знаком Бога"). У всьому іншому саме життя формуватиме необхідний досвід: "...бо жити – то не є долання меж, а навикання і самособоюнаповнення". "Самособоюнаповнення" - це виповнення себе бідою як долею, це єдине, що залишається в умовах, котрі постають перед ним як даність, як доля, як хрест. Поезія – змога виповнення себе собою, вихід назовні, можливість спілкування, котрої поет був позбавлений. Творчість як шпарина, крізь котру поет може побачити Бога і себе, осягнути те, що існує поза в'язницею. Для нас роздвоєність практично неминуча в реальному світі, а Стус, хоча й надто дорогою ціною, досягнув самототожності, відповідності собі. Натрапляємо у Стуса, хоча й рідко, ставлення до смерті як рятунку від земних, переважно тілесних страждань. Саме "хованням у смерть", щоб не бачити земного, можна схарактеризувати деякі філософські поезії. За концепцією поета про вічну подорож душі, можна висунути здогад, що він не заперечує повернення душі в земне життя для продовження експерименту та пошуку абсолютної істини. А зараз послухаємо вірш "Як добре те, що смерті не боюсь я..." (Читає хтось із студентів, бажано напам'ять). Хочу зупинитися на циклі "Трени М. Г. Чернишевського". Постать Чернишевського привертає увагу Стуса не випадково: у цих письменників чимало спільного. Обидва служили ідеям гуманізму. Проти обох держава застосувала репресивні методи. Обидва були свідомі своєї життєвої місії. У листі поета до Валентини Стус читаємо: "Колись Чернишевський писав із Петропавлівської в'язниці до дружини: ми з тобою, наше життя належать історії. Тому будьмо гідні своєї долі і не нарікаймо на неї. Думаю, що наше з тобою життя теж стало часточкою історії нашого народу". Отже, вибір ліричного суб'єкта циклу не випадковий. Його наділено рисами людини, яка чесно виконує свій обов'язок і тому має право судити народ та історію. У заголовку циклу привертає увагу слово "трени". Грецьке слово означає "похоронний спів з оплакуванням і похвальбою померлого", французьке - "шлейф". Отож поєднано семантику співу-плачу й наступності, зв'язку. Ліричний герой оплакує історичне майбутнє свого народу та долю свою і собі подібних, гідних пієтету, - "приділ" обраних, за якими тягнеться шлейф спокутування історичних злочинів своєї землі. Північний пейзаж якнайповніше відбиває "таборове" обличчя тоталітарної держави, де винищено будь-які ознаки активного суспільного життя, де панує соціальний анабіоз. У дусі християнської моралі автор наголошує на богообраності, духовній елітарності стражденних за високу ідею. Життєвий шлях представників інтелігентської еліти імперії веде на Голгофу жертовності в ім'я оновлення, відродження рідної землі. (Тут можна як ілюстрацію до вищеозначеного прочитати одну з поезій циклу. Було б добре, якби це зробив хтось із студентів). Вершинною частиною творчого доробку Василя Стуса є його збірка "Палімпсести". Так називали в давнину пергаменти, на яких стерто первісний текст і по ньому написано новий. Дуже гарно пояснив це слово Микола Вороний. Наводимо фрагмент його поезії:
Коли в монастирях був папірусу брак,
Ченці з рукопису старе письмо змивали,
Щоб написати знов тропар або кондак,
І палімпсестом той рукопис називали.
Назва "Палімпсести" багатозначно символічна. Стертий первинний текст може проглядати крізь новонаписане. Іван Дзюба у статті "Свіча у кам'яній пітьмі" так намагався пояснити назву збірки: "Що це? - ствердження важливості нового письма, яке верховенствує над старим? Натяк на те, що під верхнім пластом треба шукати спідній, глибший, потаємний? Заклик бачити співвідношення старого і нового? У всякому разі – не просто термін у буквальному значенні...". Юрій Покальчук вважає, що образ палімпсестів з'явився у Стуса під впливом Лорки, якого поет любив і перекладав. І дає таке пояснення: текст не пишеться зразу, стільки думок навколо нього, стільки спроб, і остання редакція побудована завжди на тисячах варіантів і вражень. Осягнути Стуса як поета дуже складно, його біографія постійно тяжіє над поезією і впливає на оцінку його доробку. Чи є Стус "політиком", а чи митцем? Послухаймо, що з цього приводу думає герой нашого заходу: "Ненавиджу слово "поезія". Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі". І разом з тим він щиро зізнається: "Творчість – то акт доброти і найщедрішого самороздаровування". Це не просто потреба, а неможливість не писати. Поезія становить головну сутність його світу, а поза нею все втрачає будь-яку вартість. Багато спогадів про В. Стуса переконують у тому, що поет ніби передчував своє майбутнє. Дехто пише, що поет навіть прагнув тієї долі, котрої сподобився. Що це? Передбачення, накликання чи самопрограмування? Крізь усю збірку "Час творчості" досить чітко прокреслюється мотив озирання в минуле: арешт є життєвою межею, за котрою, зрештою, життя як такого немає. Але чи було воно до того?
Ще й до жнив не дожив,
ані жита не жав,
не згубив, не лишив.
І не жив. І не жаль.
Цей мотив підсилює саме осягнення власної долі: немає нічого позаду, нічого не буде й у майбутньому, хоч би якими були сподівання:
Та більше вже нічого не проси
в богів, що все життя тебе дурили.
"Одурений богами" поет бачить устократ ясніше своє колишнє і робить висновок: "минулого нема", а "життя похмуре" - "обернулося на міт". Його мучать сумніви, спогади, докори собі та життю, що його так ошукало... Він відчуває сумнів, розгубленість, іноді навіть розпач. Видається, ніби він не зміг до кінця збагнути сутності того життя, із котрого його було вихоплено:
Щось мене світом водило,
а не розкрило очей.
"Давноминуле, горем переоране", попри усю безнадію, ховає у собі спогади про найдорожче – матір, дружину, сина. Напевно, це ті троє образів, з якими Стус намагається встановити "духовний контакт" на тлі суцільної самотності. Мотиви розлуки, невороття, туги за тими, хто залишився за межею – по той бік тюремних мурів – висловлені чудовою поетичною мовою:
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
Маму лишив на біду.
Постійними є також звертання до сина – настанови, звернення, спогади, роздуми. Сина навертає до гідного шляху: "Я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере... - поки й гегне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хорого голуб'ятка, ще жовтодзьобого (була хора ніжка) – годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало за ним, як за батьком... В моїй пам'яті – поки й житиму – буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову (дідусь уже помер). І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди, - світ ставав кращий. Бо й мені й іншим захотілося й собі – жити так, аби голуби сідали на плечі...".Лауреатом Шевченківської премії 2007р. став Дмитро Стус – за книгу "Василь Стус: життя як творчість". Книгу про батька він писав 4 роки, "переживав" її все життя... Дозвольте презентувати книгу "Василь Стус. 20 років після смерті: сучасне сприйняття та переосмислення". Конференція з такою назвою відбулася в Києві в квітні 2006р. Знаковою доповіддю цього заходу стало дослідження Вахтанга Кіпіані "Стус і Нобель: демістифікація міфів". Автор розгортає перед нами майже детективну історію з приводу однієї події з життя Василя Стуса та Генріха Беля. (Далі йде повідомлення студента на цю тему або простий переказ статті). Ми маємо поклонитися Василеві Стусу за те, що він зробив неможливе у свій час і за своїх обставин – для нинішніх людей. Духовний подвиг ніколи не минає марно. Є якась загадкова енергія обірваного життя, і є величезна сила сконцентрованої моральної волі, яка орієнтує інших людей. Стус вимагав, щоб з ним рахувалися, доки він живий. У кожному рядку він такий, як є. Ніде він не зігнувся, не пішов легким шляхом. І це головний урок Василя Стуса для нас усіх. На завершення нашої зустрічі прозвучить вірш Олесі Омельченко "Василеві Стусу" (студентка читає вірш напам'ять):
Твій мужній погляд чистий, мов кришталь.
Трагічна доля – злет нової зірки.
Чому поетам за життя так гірко?
На всіх дорогах пророста печаль...
О, як бояться правди владарі!
Несхитне слово кидали за грати.
Чи є поети мертві? Ні, живі
Їх голоси повік не закувати.
Тебе почула Україна знов.
Вгорнула сина спогадом крилатим.
Заплакали свобода і любов.
Під легіт крил той плач не упіймати.
Використана література: 1. Стус В. Час творчості/Dichtenszeit/ Післямова Стуса Д. В. - К.: Дніпро, 2005. - 704с.: порт. (Сер. "Бібліотека Шевченківського комітету") 2. Стус В. Двадцять років після смерті: сучасне сприйняття і переосмислення //Молода нація: Альманах. - К.: Смолоскип, 2006. -N1(38). - 400с. 3. Вертій О. На п'єдесталі страждань: духовний портрет Василя Стуса //Слово і час. - 2006. - N7. - с.74-79 4. Віват Г. Іван Франко і Василь Стус. Франківські мотиви в поезії В. Стуса //Дивослово. - 2008. - N1. - с.44-48 5. Віват Г. Лірика Василя Стуса: роль духовного виміру // Всесвітня література та культура. - 2007. - N2. - с.36-38 6. Дзюба І. Свіча у кам'яній пітьмі. До 70-річчя з дня народження В.С. Стуса //Освіта і управління._- 2007. - N3-4. - с.97-115 7. Іщенко Є. Віталізація смерті в поезії В. Стуса //Слово і час. - 2006. -N11. - с.69-76 8. Кодак М. Поет – орудна іпостась життя. Читаючи "Час творчості" Василя Стуса //Київ. - 2006. - N5. - с.175-185 9. Коцюбинська М. Стусове "самособоюнаповнення" (Із роздумів над поезією і листами В. Стуса) //Сучасність. - 1995. - N6. - с.137-144 10. Лук'янчук Г. Василь Стус: "Народе мій! До тебе я ще верну..." //Українське слово. - 2008. - N3. - с.5 11. Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії /Упоряд. О.Ю. Орач(Комар). - К.: Укр. письменник, 1993. - 400с. 12. Неживий О. Наперекір заборонам. Історія одного вірша Василя Стуса //Літературна Україна. - 2008. - N1. - с.1 13. Петраш С., Бедрик Л. Український правозахисний рух у постатях: Петро Григоренко і Василь Стус //Дивослово. - 2008. - N1. - с. 59-64 14. Проблема автентичного буття (В. Стус) //Соловей Е. Українська філософська лірика. - К.: Юніверс, 1999. - с.253-290 15. Розгон В. Василь Стус - "горло обурення і протесту" //Віче. - 2006. -N1-2. - с.38 16. Сверстюк Є. "І край мене почує" //Наша віра. - 2008. - N2. - с.16 17. Семчук Д. Текст як шифр (текстуальний аналіз ліричного твору В. Стуса "На колимськім морозі калина") //Українська мова і література в школі. - 2006.- N6. - с.29-31 18. Стус Д. Життя на виріст //Сучасність. - 2003. - N12. - с.124-140 19. Хрієнко М. Там, де добував золото Василь Стус //Українське слово. - 2006. - N45. - с.10-11 20. Шевельов Ю. Трунок і трутизна. Про "Палімпсести" Василя Стуса //Українське слово. - К.: Аконіт, 2001. - кн.3. - с.656-674 21. Яструбецька Г. Концепт "Україна" в поезотворчості В. Стуса //Слово і час. - 2004. - N10. - с.37-43 |
||||
|
||||