ТЕХНОЛОГІЧНОМУ УНІВЕРСИТЕТУ ПОДІЛЛЯ

У ці осінні вересневі дні Технологічний університет Поділля відзначає своє сорокаріччя. Сьогодні університет — це: 10000 студентів, 600 викладачів, 8 факультетів, 32 спеціальності, 8 навчальних корпусів. 5 багатоповерхових гуртожитків — це чудове студентське містечко... А 40 років тому це була крихітка — Хмельницький загальнотехнічний факультет Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова, з якого розпочалася багатовекторна історія Технологічного університету Поділля, знаного нині далеко за межами України і СНД.

Щоб рельєфніше побачити те, що відбулося за 40 років, повернемося у ті часи. На окраїні міста була побудована школа-інтернат з двома навчальними корпусами, гуртожитком, їдальнею, котельнею та погребом для зберігання продуктів. З перспективою відкриття в майбутньому самостійного вузу облвиконком передав під загальнотехнічний факультет 1-ий навчальний корпус, гуртожиток — педагогічному училищу, 2-ий навчальний корпус і стадіон — школі. І, взагалі, вулиця Тернопільська закінчувалася корпусами хлібозаводу і заводу безалкогольних напоїв. По правий бік вулиці Хотовицького — яблуневий сад , а з лівого боку простяглися поля радгоспу лікарських рослин. Зараз важко повірити, що лід самим містом, на території сучасного студентського містечка квітували величезні поля опійного маку, які нікого не цікавили. Ось це все, що було на той час в Південно-Західному районі, на території сучасного Технологічного університету Поділля.

Сьогодні Технологічний університет Поділля має найвищий, IV рівень акредитації і увійшов до складу 10 кращих технічних і технологічних вищих закладів освіти України у 2000 році. Університет має позитивну динаміку розвитку за всіма напрямками діяльності, що у майбутньому дозволить суттєво розширити його можливості і досягти якісно нового рівня в організації освіти, наукових досліджень та соціально-культурної сфери.

— День народження Технологічного університету Поділля — свято особливе. Я б порівняв університет з людиною, яка народжується, встає на ноги, загартовується, мужніє, зустрічає на своєму шляху багато випробувань, стає дорослішою у вирі цих випробувань і досягає розквіту свого життя — це той період, який дає йому максимальну можливість творити добро, приносити в світ зародки гуманізму, поваги до людей. Мені б хотілось, щоб наш університет вирішував головну проблему — створення людини, яка б відповідала XXI століттю, людини, (сучасної у всіх відношеннях, яку б у моральному, культурному, естетичному аспекті була на одному рівні з нашим століттям. Адже це — еліта українського народу. Саме вона повинна мати високі громадянські якості і бути здатною вивести Україну в число провідних держав світу. А головним напрямом розвитку повинно стати досягнення університетом статусу національного.

- Якось весною 1966 року під час однієї з поїздок додому в рідне село Калюс Новоушицького району, я дізнався, що в Хмельницькому відкрито вищий навчальний заклад. До відправлення автобуса ще було досить вільного часу, і я вирішив більше дізнатися, що ж це за установа. Підійшовши до будівлі по вулиці Фрунзе, 111, >прочитав вивіску „Філіал Українського поліграфічного інституту їм. Івана Федорова". Секретар, симпатична молода жінка, привітно зустріла мене і доповіла директору, що молодий чоловік, аспірант зі Львова, має бажання познайомитись з нашим навчальним закладом.

Директор філіалу, Семен Михайлович Ганжуров, розпитав мене, звідки родом, які плани на майбутнє і після детальної характеристики навчального закладу запропонував роботу. Мені запропонували проводити заняття по технічному кресленню та нарисній геометрії для студентів першого курсу.

Через місяць я приступив до викладацької роботи. Студенти були майже одного віку з нами, особливо вечірники. Стосунки будувалися на повазі і вимогливості один до одного. Це давало свої позитивні результати: висока успішність, активний відпочинок.

Великою і радісною подією для всього колективу Хмельницького філіалу Українського поліграфічного інституту було повідомлення про створення на його базі Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування. Це було в серпні 1967 року. Безумовно, велика заслуга в цьому місцевої влади, директора філіалу Ганжурова, які приклали максимум зусиль, щоб в нашому місті був технічний вуз. Це єдиний в Україні вищий навчальний заклад, який готував спеціалістів для побутового обслуговування.

Кандидат історичних наук, доцент Іван Хомович ТКАЧУК:

Через три дні я, вже на правах запрошеного самим деканом, появився в приміщенні факультету. Прийшов раніше призначеного часу з метою оглянути так розхвалені Володимиром Олександровичем лабораторії, кабінети, аудиторії. Але зразу ж при вході мене призупинив могутній бас. Це був Володимир Павлович Ліснічук — завідуючий лабораторіями і виконавець основних задумок декана.

На цей раз розмова з Ганжуровим була короткою і діловою, основний зміст її зводиться до оформлення мене на посаду старшого викладача історії КПРС. „Старший викладач — це звучить гордо", — подумки перефразував я відомий вислів М. Горького. З приїздом ректора вирішилося питання мого працевлаштування. Я мав честь влитися у колектив, який 17 вересня розпочав перший навчальний рік.

В той, тепер уже далекий час, всі ми, викладачі, були молодими і вміли не тільки працювати, але й добре відпочивати. З переїздом у 196З році в теперішній наш 1-й навчальний корпус ми отримали можливість проводити вечори відпочинку разом із студентами, більшість яких за віком мало відрізнялися від нас. Звучали пісні, декламації, лунав гумор, сміх, кружляли у танцях пари, проводилися різноманітні конкурси. Крім того, ми колективно виїжджали на рибалку, в ліс по гриби, суниці, малину. Любили збиратися у свята. Іноді знаходили курйозну причину зібратися за дружнім столом. Пам'ятаю, як одного разу Кузьма Іванович Чесноков оголосив про свій черговий день народження і, звичайно ж, запросив усіх на вихідні до себе в Гречани. Ми ретельно і довго готували йому подарунок — риболовні снасті. В Ґречанах нас дуже здивувала дружина ювіляра, яка хоч уже й накрила у саду гостинний стіл, але поздоровлення з днем народження сприймала спочатку стримано, а згодом відверто іронічно. Все вияснилося з першим тостом, який проголосив господар гречанської оселі. Як виявилось, йому наступного дня, за його виразом, стукне 46 років 2 місяці і 3 дні. Відпочинок вдався. Кузьма Іванович виявився рідкісним імпровізатором.

Такими, на мій суб'єктивний погляд, здаються ті, хто починав справу розбудови першого вищого навчального закладу в м. Хмельницькому. Вони, кожен своєю мірою, були добрими, роботящими, товариськими, уміли працювати і веселитися. Одне слово — жили повнокровним життям.

Віктор Олександрович РЕМНЬОВ — один з перших випускників Хмельницького загальнотехнічного факультету, на якому навчався з 1962 по 1965 рік, зараз працює інженером-конструктором у приватній науково-виробничій фірмі „Мікролог":

— Йшов незабутній 1962 рік. В ті літні червневі дні наше провінційне містечко було схвильоване чутками про те, що от-от повинен відкритися перший в місті вищий навчальний заклад — загальнотехнічний факультет Львівського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова. Невже? Якщо це дійсно так — буде чудово! І це сталося. Згодом, зібравши необхідні документи, я відправився у пошуках приймальної комісії...

Під час вступних іспитів конкурс претендентів був 5 чоловік на 1 місце. Іспити приймали вчителі міських шкіл. Тільки екзамени з математики приймав кандидат фізико-математичних наук, доцент Кулик Микола Олександрович, який приїхав зі Львова. І саме цей екзамен „переполовинив" список абітурієнтів. Але для мене екзаменаційний період пройшов успішно.

Розпочався навчальний рік. Усі заняття велись на російській мові за винятком теоретичної механіки. Доцент Кулик не визнавав жодної мови, крім української. Викладав він „класно" і вимагав від студентів багато. Пам'ятаю, був студент Василь Драч, який постійно грав у шахи з Куликом, і, незважаючи на це, студент Василь складав іспити і заліки по декілька раз.

Так як факультет був першим вузом у місті, він знаходився в полі зору міської влади і підприємств. Всі намагались чимось допомогти: обладнанням, меблями... До зими міська влада знайшла можливість надати у розпорядження університету 3-поверхове приміщення по вулиці Кам'янецькій, з якої і почався майбутній Технологічний університет Поділля. Так що першу сесію ми здавали у нових аудиторіях. Відверто кажучи, навчальний процес у нашому закладі був побудований непогано. Про це говорить той факт, що ректор поліграфічного інституту Шпіца, який побував на зимовій сесії другого року роботи факультету, залишився задоволеним рівнем знань наших студентів. І я отримав міцну загальноосвітню базу завдяки викладачам та робітникам факультету, за що я їм дуже вдячний.

Студентка V курсу Технологічного університету Поділля, гуманітарно-педагогічного факультету, спеціальність „Міжнародна інформація", Інна ГІЕЛИП'ЯК:

— У 1998 році в Технологічному університеті Поділля на гуманітарно-педагогічному факультеті відкрито нову спеціальність — „Міжнародна інформація". Поглиблене вивчення англійської та німецької мов, знання комп'ютера, вивчення таких предметів, як журналістика, міжнародна журналістика, Public Relations, створення реклами - все це частина того, що включає в себе дана спеціальність. Дізнавшись про це, я твердо вирішила стати студенткою Технологічного університету Поділля, а в подальшому — спеціалістом з міжнародної інформації. І ось я студентка.

За неповні п'ять років навчання в університеті в пам'яті відклалося багато цікавих моментів, відбувалися зустрічі з відомими та цікавими людьми. На даний момент я не просто студентка. В червні 2002 року склала 2 державних іспити та захистила бакалаврську роботу на тему „Імідж політичного лідера" і отримала ступінь бакалавра міжнародних відносин, чим дуже пишаюся.

Що ж, Технологічний університет Поділля залишає в пам'яті кожного, хто пов'язав з ним свою долю, приємні спогади та відчиняє вам двері у світ науки і знань.