Станіслав Руденко: Мені й досі сняться кольорові сни

Я його випадково запримітив на шаховому турнірі на призи міської організації БЮТ. За статусом це був бліц-турнір. Отож дехто з шахістів дуже швидко програвав чи вигравав свою партію. Очікуючи чергового туру, учасники турніру зграйками збиралися біля тих, хто ще чаклував над шаховими комбінаціями. І лише крайній учасник у першому ряду жодного разу не встав, не підійшов до іншого столика. А, завершивши свою партію, спокійно сидів, втупившись, як мені зразу здалося, в одну точку. Коли ж починався черговий тур, біля нього сідала жіночка і голосно казала йому чергові ходи суперника — шахіст, виявилося, був... сліпим.

Тоді поспілкуватися мені з Станіславом Федоровичем не вдалося. Але перегодом я таки розшукав його.

...Господар нас чекав, сам відчинив двері. Познайомилися, затим зручно всілися на кухоньці його невеличкої квартири, що в Південно-Західному районі нашого міста. Він виявився чудовим співбесідником. Про життя-буття розповідав детально, без будь-яких прикрас своєї, скажемо прямо, нелегкої долі.

0x08 graphic
ЗА СЕБЕ ТРЕБА БОРОТИСЯ!

Так, це була його чергова перемога. Над життєвими обставинами. Може, в чомусь знову над собою. Над труднощами, які виникали безперервно у ході підготовки наукової роботи. Він захистив дисертацію, став кандидатом філософських наук! Зрозуміло, що першою його з цим привітала вона, його люба Софійка, а на людях обов'язково — Софія Миколаївна. "Вітаю тебе, Станіславе! Ти цього заслужив. Але, думаю, не загордишся", — пожартувала. Та чому йому гордитися, він лишень мав дякувати й дякувати їй — за допомогу і підтримку, за надійне плече упродовж багатьох років.

І знову — за викладацьку роботу. Була улюблена кафедра, були студенти, яких умів зацікавити своїм предметом. Поруч були діти і вона, Софійка. І життя видавалося таким прекрасним...

Я довго не наважуюся запитати, що ж сталося з його зором...

— Давно то було, — поринув у спогади Станіслав Федорович. —У дитинстві по війні міну ми знайшли біля кузні. І вирішили видобути з неї тол — він у мінометній міні у головці. Ну й — бабахнуло. Вовку, синка поштарки, на смерть. Ще одному підлітку руку відірвало, а мене поранило. З рік-півтора ще трохи бачив. А тоді осліп геть. Я на все життя запам'ятав цей день — 22 липня 1949 року. В школу мене не пустили, робили операцію. А я продовжував сліпнути. Потім випадково дізнався про інтернат для сліпих дітей. У ньому пішов у другий клас. Вчилися за системою Брайля. Це ви, напевно, знаєте, за допомогою таких собі випуклих крапочок можна читати руками... Закінчив там сім класів.І пішов працювати у районний УТОС. А після роботи навчався у вечірній школі Як досягав чергової мети у житті? Знаєте, мені все життя таланило на вчителів. Як нам викладала у школі літературу Феня Антонівна! А фізику Яків Ґнатович! А "німка" Лідія Кононівна! Гріх, скажу вам, з такими вчителями вчитися погано. Ось я й тягся до знань. І закінчив навчання на "відмінно" Подався до Києва, вступати на історико-філософський факультет. Літають там хлопці, які відслужили в армії, конкурс. Ну, думаю, пропав ти, парубче, кому потрібен сліпий студент — зайва морока. Але три екзамени я склав на п'ять і один — з історії, на жаль, на чотири. Не знав-не відав я тоді, що було навіть відповідне рішення компартійного ЦК, щоб незрячих на цей факультет не приймати. Бо тут вже "качав" свої права Герой Радянського Союзу Сергій Аванесов, без ноги і обох рук. Та мене зарахували...

То були прекрасні роки для мене — невгамовне студентське товариство, прекрасні викладачі. Вчитися, зрозуміло, нелегко — конспекта толкового, самі розумієте, не напишу — все покладався на пам'ять. Та й друзі дуже багато допомагали. А з викладачів ніхто ніяких поблажок не робив. Та і я, коли б це відчув, то запротестував би.

Потім ще трохи холостякував, а тоді в моєму житті з'явилася Софія...

І Я СКАЗАВ ДІТЯМ: "НАША МАМА НІБИ ПРИЙШЛА І ПІШЛА, ЗАЛИШИВШИ НАМ СВОЮ ВЕЛИКУ ЛЮБОВ..."

— Знаєте, за що я найбільше любив свою Софійку? За те, що вона жодного разу, підкреслюю, жодного разу не дорікнула мені за мою недугу. Більше того, часто повторювала: "Знаєш, я часом геть і не відчуваю, що ти не бачиш..."

Познайомив нас мій друг Володька Свиридов. Є, каже, у мене на прикметі одна чудова жінка, давай познайомлю. Я скромно мовчу, куди там мені, сліпому. Але не втерпів і трохи розпитав про неї. Так, думав, для цікавості. Буцім невимушено нас таки познайомили. І трохи згодом доля поєднала нас. .

Вибачаюся перед читачами, але щира й задушевна розповідь Станіслава Федоровича змусила мене ще зробити один невеличкий експеримент — я питаю, яка вона була з себе. Розказує. А тоді вибачається іде десь в кімнату і приносить портретне фото Софії Миколаївни — воно, виявляється, завжди стоїть на тумбочці біля його ліжка. Диво, та й годі — описав дружину досить точно.

— А я вам ще деталь скажу: Софія була на зріст — один метр сімдесят, а я — метр шістдесят два. І цим вона мені ніколи не дошпиляла... Скажу вам, коли ми вже пішли на таку відвертість, ще дуже важко мені на душі, толком не можу відійти, як поховали ми Софію. Хотіли поховати її на батьківщині, але туди далеко, вона б там загубилася. То вирішили в Грузевиці, зять мій звідтіля. Тут нашій Софійці буде добре...

Після похорону зібрав я дітей, сина Артема і доньку Оксану, і кажу їм: "Наша мама ніби прийшла і пішла, залишивши нам свою велику любов, а мені — вас двоє..." Що ж, життя триває, треба брати себе в руки, жити далі. Тепер з сином плануємо, як діяти. Он купили нову пральну машину. Поїсти щось простеньке я собі зварю. С улюблена робота. Є, зрештою, друзі, багато знайомих. . Життя триває...

Я Й ДОСІ БАЧУ КОЛЬОРОВІ СНИ...

А коли ми вже вдосталь наговорилися, дійшло діло й до шахів.

— Я коли ще бачив, то балувався, як і всі тодішні дітки, шашками. А в шахи толком навчився грати у Києві. Мене відмінно "натаскав" цьому Сеня Вайсберг. В університеті грав за "Буревісник". Плани, скажу вам, були в мене амбітні. А коли виконав норматив кандидата у майстри — геть по молодості загордився. Але переміг здоровий глузд. Я довго думав, зважував, згадував — не знайшов я жодного випадку, щоб незрячий став, скажімо, гросмейстером. Вище майстра спорту таких не було. Тому й визначив раз і назавжди своє місце у шахах.

Я всю партію тримаю в голові. А на турнірах мені, буває, підказують, який хід зробив супротивник. Всілякого за довгі роки у моїх шахах було. Якось, пригадую, грав у турнірі — я б'ю ферзя, а суперник каже: "Він у мене тут не стоїть". Ну, як же так? Я ж знаю, де він, а ще — солідний чоловік. Якось з'ясували ми все...

Я з цікавості і для повної точності багато, як, певно, для мене, задавав різних запитань Станіславу Федоровичу. Скажімо, якими він у своїй уяві бачить своїх дітей. Розказав усе — схожі дуже на маму. А я й погодився — це ж батько, він "зримо" бачить сина і доньку. Як і бачив, на жаль, вже покійну Софію Миколаївну. А співбесідника визначає по голосу, навіть по тембру його, по манері вести розмову. Так "читає" і студентів. Він людина самодостатня в повному розумінні цього слова. Не повірите, але сам їздив до Києва, Москви і потрапляв там, куди йому потрібно. А, жартує, на місце їхньої традиційної зустрічі у невеличкому скверику біля четвертої поліклініки, де вони грають часом по вихідних у шахи, то ноги самі доведуть. О, шахи — це велика пристрасть Руденка!

Зараз у студентів канікули, то він відпочиває, набирається сил для нового семестру. Багато студентів дуже люблять цього невисокого на зріст чоловіка, їхнього викладача. Він з повагою та любов'ю відгукується про них. За роботою, зізнається, скучив.

Ми довго говорили з Станіславом Федоровичем. І, чесно кажучи, я ще й досі під сильним враженням від зустрічі з ним. Наперекір життєвим обставинам, мужньо крокує життям, долає визначені для себе рубежі, і дуже вірить у те життя Вірить, що Україна виборсається таки зі своїх соціальних і політичних негараздів. Вірить, що все буде добре у його дітей, у нас усіх.

Коли прощалися, я таки задав йому ще одне запитання: "Як, на його думку, прожив він своє життя?" "Я в житті поганого, підлого ніколи нікому не зробив... Я намагався і намагаюся жити чесно і справедливо... Повірте, я й досі бачу кольорові сни..."

І я зрозумів до кінця, який він: людям, надто ображеним на свою долю, якісь дрібні особисті негаразди, кольорові сни ніколи снитися не будуть...

Володимир ЗОЛОТАРЬОВ.