|
Журавлями курличуть літа,
Як же стрімко вони пролетіли.
Здрастуй, долі пора золота!
Ще далеко пора моя біла.
(В. Міхалевський)
Свій "золотий вік" — п'ятдесятиріччя — Віталій Міхалевський зустрів у повному розквіті свого поетичного таланту. Яскравим підтвердженням тому є його сім поетичних збірок: "Я жду весну", "Крапелина вина...", "Година пік...", "Місце під сонцем", "Невиправний романтик", "Перші черешні", "Яблука райські". Остання ж стала апогеєм його поетичного розквіту, де спостерігається оригінальний стиль, своєрідне коло образів, цікаві новаторські знахідки в композиційних побудовах сюжетних ліній.
На логічне запитання: чому так пізно, бо почав віршувати у 40-річному віці, автор у передмові до останньої збірки пояснює: "Колись, як був ще молодим..., я спробував писати вірші. І написав аж цілих сім. Як для першої спроби, вийшло, по-моєму, непогано. Та, прочитавши їх і вдруге, і втретє, зробив перерву у віршуванні на... 23 роки".
Це зізнання підтверджує неабияку вимогливість тоді ще молодого автора до власної творчості. Цю рису своєї вдачі Віталій Міхалевський зберіг на все життя. І в цьому легко переконатися, перегорнувши всі сім збірок його поезій (2003-2013). Ці десять років були сповнені пошуку власної мистецької палітри, новітньої стилістики, в якій помітні значні еволюційні зсуви.
Вже у першій збірці "Я жду весну", куди вмістив 41 вірш (відповідно до свого віку), Віталій Міхалевський сміливо осідлав свого ліричного Пегаса. Але, на відміну від багатьох сучасників-початківців, які захопилися модерними (постмодерними) новаціями — відмова від пунктуації, мелодики вірша, його сюжетності тощо, Віталій Міхалевський залишився вірним послідовником українського класично-поетичного романтизму, про що і заявив у своїй збірці "Невиправний романтик".
Симбіоз його поетичного стилю в тім, що він зумів у традиційну строфічність втілити новітній неоромантичний зміст, наповнити його свіжими переливами метафоричності й глибиною філософського підтексту.
Прикметною рисою всіх семи збірок є їх національний колорит і високий патріотизм почуттів автора, сповнений віри в пробудження свого народу, яке він чує "...в малинових дзвонах, у неба блакиті, над щедрими нивами...". І бачить Україну у маминій сорочці-вишиванці, де звучить "...України вічна туга, серця рани//І молитва, що передана від мами..." ("Вишиванка").
І все ж Пегас Міхалевського "викрешує" копитом (пером) з серця поета переважно ліричні, настроєво-мінливі образи. Від збірки до збірки,ті образи проектуються на наше сьогодення: "Час надій?! Чи розплати пора за вчорашнє, що маєм сьогодні?.." — запитує поет у нас, і в себе.
Бачачи спустошені Чорнобилем поля і села, поет з гіркотою вигукує:
Плачу безсило над матір-землею
З тобою... ("Поля")
Тут ми бачимо вже не лірика, а поета-публіциста, в якого болить душа за рідну землю та свій народ.
Взявши епіграфом повідомлення в пресі про мільйони українців-заробітчан по всіх усюдах, Віталій Міхалевський вигукує словами одного з них:
Гірше хрону ти, доле гірка,
(Кажуть: маємо те ми, що маєм).
Чом погнала мене, козака,
Вигрібати Авгієві стайні?..
("Свято")
Потужне поетичне звучання його пера часто нагадує натягнуту тятиву, що от-от випустить метку стрілу у ворога — нашу нездатність до національного державотворення. І стверджує: "Щоб здобути свободи крила, мушу тричі перемогти" "Ave, Ceasar!").
Його поезія тримає широку гаму світобачення сучасності при найнесподіваніших модуляціях почуттів ліричного героя — "Журавлі", "Спогад", "Ріка життя", "В сорок чотири", "Місце під сонцем"...
Лаконічність поетичного вислову — характерна риса творчого почерку Віталія Міхалевського. Вражають його надзвичайна відповідальність перед словом, неймовірна мистецька самовіддача, глибока образність й оригінальна метафоричність. Вміння поєднати самобутньо прості українські мотиви із вселенським розумінням часу й позачасся:
Тепер я знаю в Слові толк.
Стрічав ганьбу і славу...
("Балада про Час")
Говорячи про скажені ритми сьогодення, автор запитує:
Що, скажіть, є життя?
— Певно, човен,
Весь з турбот і тривогами повен.
Зупинитись немає і миті,
Щоб усе роздивитись на світі.
Ані миті нема, ні хвилинки,
Щоб схилитись хоч раз
до травинки
І побачити в чистій росинці
Світ...
("Нема часу")
Віталій Міхалевський ще в 1991 році втілив у поетику жанр ліричної новели, в основі якої тонко продумана драматична інтрига з шокуючим фіналом, що межує з іронічним дотепом ("Межа", "Джміль", "Нехай розкаже листопад", "Піде нічка в чисте поле", "Страшний сон", "Жаль"):
Мабуть, солодка, бо чужа.
Розкішна і принадна.
Та тільки поміж: нас межа,
А будь вона неладна!
Квітневий не забувся цвіт,
І червень цей бентежить.
Жорстокий все-таки наш світ:
Скрізь - межі, межі, межі...
Така жадана й не моя -
Здаля і мовчки стежу.
Щоночі сон: як злодій я
Крадуся через межу.
Така солодка... Хай чужа.
В кота позичу очі:
Та що мені якась межа,
Коли черешень хочу?
("Межа")
Мовна "партитура" творів Міхалевського при їх споглядальній простоті викладу має глибоку образну колоритність, в якій криються семантичні ключі його художнього світобачення. Особливо це помітно в його пейзажній ліриці.
Зображення різних пір року — весни ("Я жду весну", "Весна", "Травнева хмара"), літа ("Перші черешні", "Купальська ніч", "Жаль", "Ковалик", "Як я провів літо"), осені ("Осені жовті очі", "Свята осінь", "Осіннє кохання", "Бабине літо", "Листок з каштану", "Покрова", "Пізня осінь"), зими ("Зима", "Холодно", "Лютий") — розсипані перлами по всіх збірках. В них образ природи проходить через особистісне "я" поета. Радше, через його самопочуття, навіяні певним спогляданням явищ природи:
Летить листок з каштану в осінь,
Юнь вперта пробує у вирій.
Ще будуть сонця теплі коси
І ще ж гарбуз не виріс...
("Листок з каштану")
Загалом, поетиці Віталія Міхалевського притаманний неповторний шарм, де йдеться про жінок. Образ української жінки — домінуючий у творчості поета (саме тому його поетичні збірки й не залежуються на полицях магазинів).
А ще ми вітаємо його зі вступом до Національної спілки письменників України і сподіваємося, що це стане новим стимулом для творчості!
Микола КУЛЬБОВСЬКИЙ
|