Як тільки природа пробуджується до весни, на українську землю приходить свято – день народження її генія і пророка Тараса Шевченка.
   Шевченко… І його творчість, і сама особа та особистість поета й художника ось уже друге століття є темою численних досліджень, темою для кандидатських і докторських дисертацій, "грошовою обкладинкою" нарешті.
   І ось тепер, коли Україна вступила в щорічні Шевченківські дні, ми з вами зустрічаємось, щоб розібратись, що значить постать Кобзаря для кожного із нас. Наш захід називається "На вічному шляху до Шевченка".
   Доля подарувала поетові лише 47 земних років. Багато це чи мало? З них – 24 він був кріпаком, ще 10 – на засланні в оренбурзьких степах. Отже, воля, іноді її можна назвати умовною, супроводжувала Шевченка близько 13ти років. Вміщуючи таку постать у звичні для нас хронологічні координати, ми не завжди можемо збагнути й осягнути таємницю його духу…
   Представлені книги всеукраїнської Шевченкіани, статті періодики, репродукції його картин, ілюстрації до його творів викликають не тільки інтерес, а й бажання ще й ще перечитувати, всотувати його безсмертне, апостольське слово, звернене до нації взагалі і до душі кожного українця зокрема. Кожне слово поета, кожна мелодія його пісень, світло майстерних картин кличе нас на прощу, на поклін до нашого пророка.
   Перед вами мученицьке життя того, хто був кріпаком, а став велетом духу та слова пророчого, що не меркне у віках.
   Як за радянських часів Шевченко був в Україні офіціозним символом, так і тепер, уже в незалежній державі, ставлення до нього не змінилося: його творчість вивчається поверхово. Виробився певний штамп у висвітленні образу поета – однобічний, застиглий.
   Тож давайте спробуємо зробити майже неможливе: уявімо собі його не пам’ятником, не класиком, а живою людиною. Живий Шевченко – багато в чому несподіваний, динамічний, контрастний, трагічний. Він – це наша жива мова, наш національний дух. Осягнення глибин людського генія Тараса Шевченка, його спадщини, його впливу на все національне життя – це теж постійний живий процес. Осягнення Шевченка – це осягнення, якому немає меж.
   Шевченко – пророк. Він виразив те незмінне, що тепер називають менталітетом української нації – і український гумор, і смуток, і любов до природи – і, головне любов до України, любов до людини.
   Шевченко супроводжує нас все життя. Святкувалося вже багато ювілеїв нашого генія. Та не все в його біографії досліджене, з’ясоване, далеко не все сказано так, як воно було насправді. Ми в нашій самовпевненості, зарозумілості вважаємо, що знаємо про Шевченка все або майже все. Але це не так. Нове осмислення його стражденного життя ще попереду. Наближається нове відкриття Тараса Шевченка. Не того, що в кожусі звісив вуса і хмурить брови, а того молодого концептуала, за яким пропадала княжна Рєпніна, того цинікаакадеміка, що ходив по елітних салонах, почитуючи російським аристократам вірші "на непонятном языке". Він носив гарно пошитий сюртук з жилетом і краватку. Тільки на трьох чи чотирьох фото Шевченко – в своєму канонічному пейзанському образі, на решті світлин – він в звичайному європейському одязі (до нас дійшло десятків зо два фотознімків поета).
   Абсолютний поетичний слух поета де в чому, як пишуть тепер дослідники, навіть зашкодив авторові: його вірші настільки народні, що здаються ледь не простим фіксуванням фольклору. Бо виникає думка, що не така вже й велика заслуга людини, котра взяла й записала слова, які витали в повітрі. Тим більше, що його тексти, в свою чергу, стали фольклором. Навіть його філософська лірика висловлена в формі народної поезії.
   За свої 47 літ він зумів змінити культурний код нації. Не багатьом героям таке вдавалось. Він жив в екстремальних умовах, екстрім породив героя. Навчання в Академії вознесло його, приїзд в Україну переорав. Він повернувся до Києва, щоб втратити Батьківщину надовго. З усіх кириломефодіївців його покарано найжорстокіше. Нині доводиться чути, що "революціонер Шевченко" – це вигадка москалів. А за що ж тоді його заслали в степи безкраї, з забороною писати і малювати?
   Кожна епоха має своє уявлення про Шевченка, формує і сприймає його образ. Його заганяли під найрізніші стандарти, його намагалися причесати кожен своїм гребінцем.
   Господи! Яким тільки не силкувалися кон’юнктурники виставити Тараса Шевченка перед очі і його рідного народу, і всього світу! То хто ж ви такий, Тарасе Григоровичу? "Хохлацкий радикал"? Людина у типовому українському кожусі та смушевій шапці? Такий собі "малороссийский" поет, "кажется, привилегированный"? А може ви, Тарасе Григоровичу, войовничий, непримиренний атеїст, майже печерний безбожник?
   Притчею во язицех став Шевченків кожух та смушева шапка, що їх підкреслено носив поет і в Петербурзі, навіть буваючи у найвищих світських колах. Та й інше носив, і цілком заслужене звання академіка мав, не забувайте про це.
   Кого лише не робили з Тараса Шевченка – і бронзового ідола, якого в усі часи прагнули "залучити до своїх лав" політичні партії, і людину, переобтяжену власними комплексами (зараз це модно щодо видатних діячів минулого, бо ті нічого не можуть сказати на свій захист), у школах на його творчість "наводять хрестоматійний глянець". Можливо, вже час сприймати Кобзаря як надзвичайно талановитого поета і людину складної долі? Може, досить "висмикувати" уривки з його творів, перекручувати їх зміст, аби підлаштувати під будьчиї інтереси?
   Людська історія – то неймовірний біль. Життя безкінечно тяжке. Але аж надто воно тяжке внизу. Шевченко, який вийшов з сирітства, з кріпаччини, як ніхто в світовій літературі, фіксує людський біль. Цей біль із найбільшою, може, найстрашнішою художньою силою передав саме він.
   Заявити, що Шевченко – геній, це сказати про поета все і нічого. Є ще одна унікальна якість – бути сучасним. Наш Кобзар – поет для всіх. Його з задоволенням читають діти. Сивочолі академіки, суворі політики, сентиментальні домогосподарки – всі знаходять щось своє у Шевченка, і кожен впевнений, що саме до нього одногоєдиного промовляє поет своїм небайдужим словом. І все це ми відчували, розуміли, а от висловити свої почуття, свій біль і муку не змогли. За нас це зробив Шевченко. І для нас. І ось уже майже півтори сотні літ людство зачудовано вслухається в Шевченкове слово. На його сучасників вірші Кобзаря справили приголомшливе враження. Вражають вони і зараз. Ось послухайте. (Студенти читають свої улюблені поезії).
   Смолоскип Шевченкового заповіту "Обнімітеся ж, брати мої!" вивів Україну тернистою і довгою дорогою у коло вільних народів світу. І сьогодні, у "вольній, новій" державі, Тарасове слово продовжує наснажувати нас своєю цілющістю, у ньому ми черпаємо сили для звершень, окреслених пророчим Заповітом.
   Кобзареве слово як щит національного безсмертя, поставлене ним "на сторожі коло мертвих і живих, і ненароджених братів своїх", як джерело невмирущості духу і ключ до скарбів народної душі, вчило всі покоління українського народу великої і святої науки – любити Україну, бути гідними її синами і дочками. На цих аксіомах виховане не одне покоління.
   Як часто ми називаємо  Шевченка нашим пророком, навіть не задумуючись над сенсом сказаного. Є певний штамп, яким всі користуються. А чи не соромно нам через те, що Україна, змальована в його творах, так схожа на сучасну: ті ж проблеми, люди, недоліки – не змінилося майже нічого, попри революції, війни, глобалізацію та Інтернет? На наших вулицях ті ж самі жебраки, перед матерямипокритками постають аналогічні проблеми... То ж невже ми нічому не навчилися у поета?
   Подеколи його доречно й не зовсім цитують, возвеличують, підносять на Олімп слави всі, кому не ліньки. І так "мед" Шевченкової поезії поволі гіркне. Надто одноманітно звучать слова, надто стандартними і типовими стають ситуації, коли "треба" згадати про Кобзаря. Надмірні увага та вихваляння у багатьох викликають зовсім протилежне ставлення до поета. Більшості здається, що ідеалізація невиправдана і непотрібна, а дехто навіть намагається знайти якісь сумнівні докази і переконати нас у тому, що Шевченко насправді був "вурдалаком". І хоча його портрет висить скрізь (бо так заведено), молодь асоціює прізвище Шевченка з відомим футболістом.
   Хто він – світоч нації чи вицвіла ікона? Поки ми це з’ясовуємо, поки ми боремось за Шевченка, у нашій свідомості, у нашому житті все менше місця лишається для спадщини генія. Час від часу звучать затерті, цитовані перецитовані фрази, але мало хто занурюється у їхній зміст, глибини їх сутності.
   Про Шевченка сперечаються, засуджують і возвеличують. Але чи багато знайдеться людей, які прочитали "Кобзаря" або чудову інтимну лірику, сповнену тонких душевних емоцій? Чи знають його як художника, котрий скорив своїм талантом тогочасну російську еліту? (Йде розповідь про живопис нашого класика).
   Пропоную всім у це свято взяти "Кобзаря" і пізнати знайомого незнайомця. Прочитати не окремі хрестоматійні твори, а віднайти для себе щось нове, вдуматися у ті речі, що вже котре століття намагається донести до нас людина, чиїм іменем оперують зараз багато рухів і організацій. І, можливо, саме тоді здійсниться мрія великого поета – щоб його згадали "незлим, тихим словом".
   Кажуть, що поет набуває визнання лише тоді, коли його твори з плином часу не втрачають своєї актуальності. Що ж, поезія Шевченка – гіркий, проте цілющий бальзам, здатний пробудити нашу гідність та національну самосвідомість. І ми потребуватимемо його завжди. В цьому його велич.
   Стоси паперу списано, щоб вхопити Шевченкового "синього птаха". Кожне красне слово про поета – правда, хоча завжди вона лишається неповною.
   Поособливому гармонійно і злагоджено звучать, здавалося б, звичні, але, водночас, сповнені глибокого змісту слова. Тут органічно переплелися сум і радощі, кохання і тривога, повчання і розпач. І сьогодні його віршідокори звучать правдиво гірко та влучно. (Слухаємо пісню "Така її доля..." у виконанні тріо Мареничів).
   Ви переконалися, що Шевченко для кожного з нас є фантастично живим, емоційним співрозмовником, людиною діяльного розуму та доброти. Його геній в динамічності особистості, яка знайшла спосіб втілити дихання живого голосу, небайдужого серця, якому болить Україна та кожна її людина. Це гарантує Шевченкову сучасність, його проростання крізь віки, крізь нас та прийдешніх. "Вічний, як Україна" – в цій формулі немає перебільшення.
   Так, він був людиною з гріхами, з бідою самотності, з жахом неволі. Але головне те, що природа коронувала його геніальною чистотою душі, унікальною відвертістю в розмовах з кожним із нас. До нього за Україну мільйони людей гинули. І після нього гинули, але його приклад все якось перекриває, він є взірцем для людей, які не хочуть занапастити свою душу.
   Світовий геній не вписується в "ринкові" умови, де псевдокультурницьке споживацтво витісняє і плюндрує мистецтво, нівечить душу отруйними сурогатами.
   Майже чверть віку – кріпак, десять літ – у казематах і казармах, він був найвільнішою людиною свого часу. Пророча сила його поезії тому й пророча, що завжди стосується часу, в якому цю поезію сприймаємо. Сьогодні вона стосується нас, ніби тільки для нас і писана. Завершуючи захід, можна сказати таке: хочеться взнати про Шевченка щось більше, аніж пишуть підручники. І у кожного з нас – свій Шевченко.